Ця наша розмова із Степаном Саввичем ГЛІГОРОМ відбулася у великій залі Новоселицького будинку культури, де сьогодні відзначають сорокаріччя його відкриття. Ми спілкувалися, зручно вмостившись на оновлених кріслах в глядацькій залі.
Це оновлення, від якої аж посвітлішало в залі, стало можливим завдяки пожертві мого співрозмовника – відомого в Україні та за її межами аграрія і щедрого мецената, без допомоги якого не обходиться жодна подія в Новоселицькій і Ванчиковецькій громадах. «Був тут узимку на одному зібранні, – пригадує Степан Саввич, – і якось аж соромно стало за те, в якому стані зала будинку культури, до будівництва якого був причетний сорок років тому. Розумію, що бюджет зараз не «потягне» такі ремонти, і вирішив зробити це самому». Буквально за місяць справу було зроблено і оновлений благодійний «Мерцішор» глядачі вже мали можливість переглядати, сидячи в зручних кріслах. «Ви не уявляєте, яке це щастя – приносити радість людям!» – каже мій співрозмовник.
У Степана Саввича є все: статус, слава, становище в суспільстві. Він не претендує якісь посади – виборні чи призначені. Його добрі справи, каже він – не для реклами, «Це моє хобі – робити добрі справи. І це – найбільше щастя, іншого такого не буває».
– Переконаний, що головний критерій для керівника – державної установи чи приватного підприємства, полягає не в тому, щоб він сам збагатився, а дбав про благополуччя людей. Що ти зробив для людей?! Чим ти корисний людям?! Ось що важливо! І з роками це відчувається гостріша і така потреба – допомогти – стає все більшою. Я мав і маю таку щасливу можливість – бути корисним тим, хто мене оточує. За десятки років на керівних посадах, здебільшого – керівника господарства, я дещо зробив для людей. Будинки культури, школи, дитсадки, стадіони і т.п. Один з головних об’єктів, який мені пощастило фінансувати, – будинок культури в Новоселиці. Пригадую, тодішній керівник Новоселицького райкому партії Борис Мельничук попросив мене профінансувати початок будівництва будинку культури в райцентрі, а натомість мені б дозволили будувати школу в Маршинцях. Такий от обмін. Звичайно, я погодився. Проєктування БК в розпочали у 1978-му році. Довго проєктували, довго будували. І лише завдяки тому, що з часом першим секретарем райкому обрали Євгенія Івановича Дмитрієва, справа зрушила з місця. Я платив, а він – бігав, образно кажучи, і шукав все необхідне. З його приходом ми досить швидко, буквально за два роки, зуміли завершити будівництво. Велика заслуга в цьому і Новоселицького райагробуду, який очолював Арлен Ісайович Гільбурд, він усі сили кинув на те, щоб завершити цей об’єкт. За благоустрій відповідало ще одне солідне підприємство – ПМК-152, яке очолював Георгій Миколайович Балан. І цей колектив теж працював ледь не цілодобово, щоб якнайшвидше впоратись.
– Ви з такою теплотою згадуєте це…
– …Бо це було великим щастям – бути причетним до спорудження цього будинку культури. Я починав його проєктування і я приймав його експлатацію – це було рівно сорок років тому, у 1985-му. Заходи з нагоди відкриття БК тривали аж три дні – концерт Софії Ротару, тоді вже народної артистки Союзу, і місцевих аматорів сцени. Приїхали наші з Дмитрієвим гості з різних куточків України, Молдови… До речі, з нагоди сорокаріччя БК знову буде великий концерт. Він призначений на 22 травня, початок о 13:00. Разом з організаторами запрошую відвідати це дійство.
Повірте, це і є щастя – бачити, як живе те, у що ти вклав свою душу. А часточка моєї душі живе в багатьох об’єктах.
– Так, ви доклали руку, серце і кошти до спорудження не одного інфраструктурного об’єкту на Новоселиччині.
– Говоритиму не про об’єкти виробничого призначення, бо ми були зобов’язані розвивати господарство. Інакше – звідки кошти на соціальну сферу? Тому про ферми, тракторні бригади не будемо. Скажу лише, що 50% від прибутку господарств ми виділяли на розвиток сіл, де працювали. Строїнці, Маршинці, Ванчиківці, Новоселиця… Лише завершили будинок культури, Євгеній Іванович каже: давай побудуємо стадіон. Потім – будинок побуту. Цікава вийшла історія з будівлею «Телекому». Євгеній Іванович вирішив розпочати його будівництво самотужки, будівельники вирили котлован, а щоб продовжити роботу далі, грошей нема. Телефонує Дмитрієв мені, а я на той час був депутатом Верховної Ради Радянського Союзу. Поїхав я до Москви, і – до тодішнього «Стройбанку». Окреслив йому проблему і, щоб ви розуміли, доки я вернувся додому, кошти вже були в Новоселиці.
– Цікаво, як вершилися справи. Але не тільки Новоселиця завдячує ваші допомозі.
– Так, найбільшою потребою для мене було розвивати села, де ми працюємо, щоб там було комфортно жити. За цей час ми побудували три будинки культури, ще один відреставрували, спорудили три школи, два дитсадка. Побудували одну церкву і дві капітально відремонтували. А ще – три стадіони і два спорткомплекси, два дитячі майданчики. Газифікували два села. Про берегоукріплення і інші життєво важливі моменти навіть говорити не буду. Нас не стане, а це все слугуватиме людям.
Ви знаєте, я дуже багатий, хоча і живу у звичайному саманному будинку. Такому ж, як у багатьох. І я знаю, що, проходячи повз нього, ніхто не скаже, що ось тут живе бандит, який вкрав у людей. Це дуже важливо для мене. А проходять повз школу, стадіон, церкву – ось це зроблено для людей. От цим я і багатий. Ви читали вище, що у мене є – школи, дитсадки, будинки культури, стадіони. І, коли випадає можливість, я під’їжджаю по неділях до дитячого майданчика у рідних Ванчиківцях – море дітлашні, веселий сміх хлопчиків і дівчаток, щебет їх матерів і бабусь… Це така краса! Це таке неймовірне щастя!.. Або, як переступаю поріг святої обителі – душа відпочиває, душа знає, яких зусиль це вартувало. Віряни мають, де поклонитись Богові. Або будинки культурию Поціновувачі пісні і танцю мають можливість насолодитись виступами улюблених артистів, спортсменам є де тренуватись. А я радий, що в цьому є і моя часточка, часточка мого труда, моєї душі. Молодь має де розвивати свої таланти, а це – наше майбутнє. На землі немає більшого щастя, ніж віддавати. Надати допомогу, коли її потребують.
– Шкода, не всі, хто має можливість, міркує так, як ви…
– Зараз інші часи, інші цінності, інша мораль. На жаль… Я вихований у ті часи, коли суспільні інтереси ставили вище особистих. Це у мене в крові. Я ніколи не поміняюсь, завжди пам’ятатиму, що спочатку треба зробити для людей, а потім для себе. Вистачить всім! Повірте, рука того, хто дає не збідніє ніколи. Це так важливо зрозуміти і не думати лише про себе. От телефонує мені якось колишня працівниця господарства, плаче – не має коштів на лікування сина. «Скільки тобі потрібно?» Жінка називає суму. Я дав їй ці кошти. Синові зробили операцію. Через якийсь час вона повертає мені борг. «Там стільки то? Половину залиги собі…» – кажу їй. Як вона, сердешна, дякувала. А я знаю, що їй потрібна ця допомога. То чому не зробити, якщо Бог дав мені таку щасливу можливість?!
Так, має бути міцне господарство, виробництво. Його треба берегти, зміцнювати. Треба берегти людей, які з тобою працюють, які тобі довірили. Разом з цими людьми розвивати господарство, а зароблене спрямовувати на поліпшення соціальної інфраструктури. Тоді твоя робота має зміст, а життя має сенс. От тоді ти багатий.
– Ваші слова – та й вуха б нинішнім бізнесменам…
– При переході від соціалістичної форми управління до ринкової (капіталістичної) багато хто зрозумів, що можна працювати лише на себе, не враховуючи інтереси і потреби суспільства. Це дуже помилкове судження! Не можна одному бути багатим, коли навколо – бідні. Економіка і благополуччя людей мають розвиватися в комплексі. Інакше ніколи не буде високого рівня купівельної спроможності. Країна повинна мати потужний важіль управління і контролю за розвитком.
Я виріс в багатодітній сім’ї. Тоді, у післявоєнні роки, всі були бідними, не вистачало продуктів харчування. Ми, семеро дітей, сідали за один стіл і їли з однієї ложки якусь баланду. Мама їла стоячи і спостерігала за кожним з нас. І, щойно хтось починав їсти швидше, отримував ложкою по голові. Для мами важливо було, щоб усі були однаково ситі. До чого я веду? А до того, що саме таким чином треба ділити набуте. І не треба, щоб позаду хтось стояв і давав по голові, образно кажучи. Це має бути усвідомлено. Розумієте, економіка хороша не тільки в нашому господарстві. Повірте, є ті, хто має значно вищі прибутки, і мені дуже хотілося б звернутись до них: «Відкрийте свою душу, подивіться на людей довкола. Допоможіть, де можете. І це вам повернеться. У цьому суть людини, яка чогось домоглася в цьому житті». Дуже хочеться вірити, що мене почують, адже ми живемо у непрості часи. І зараз добре серце і щедра рука потрібні, як ніколи.
Так, я приватизував господарство, тому що то було веління часу. Але до мене прийшли біля 100 чоловік і сказали, що господарство має бути збережене цілим, не можна його дрібнити. Люди настільки мені довіряли, що запропонували приватизувати все на мене. Я тоді погодився, зазначивши: юридично все оформлено на мене, але фактично всі пайовики користуватимуться безоплатно всім майном. Так і є. Абсолютно всі пайовики користуються всіма благами – від техніки до харчування працівників господарства. Також ми організовуємо харчування дітей у школі.
І можете мені повірити: якщо сьогодні постало б питання повернути господарство в колективну власність, я одразу іду до нотаріуса і передаю – з усіма набутками і сучасною технікою. Але тільки з урахуванням, що господарство належатиме тільки нашому колективу. Тому, що перевірений роками, що працює на спільний результат.
Джерело – ФБ-сторінка газети “Слово правди”